Міжнародне дослідження SALT оцінило, як часто гостра печінкова недостатність, що потребувала трансплантації, виникала після прийому нестероїдних протизапальних препаратів і парацетамолу. Отримані дані показали, що такі випадки трапляються рідко, а для німесуліду показники печінкової безпеки були зіставними з більшістю інших НПЗП.
Дослідження SALT (Study of Acute Liver Transplantation) було ініційоване Комітетом із лікарських засобів для людини Європейського агентства з лікарських засобів (EMA CHMP) у відповідь на регуляторне запитання щодо печінкової безпеки нестероїдних протизапальних препаратів (НПЗП). Ці засоби належать до найуживаніших у світі, тому питання їхньої гепатотоксичності зберігає практичне значення, особливо за тривалого застосування та в комбінації з іншими потенційно шкідливими для печінки препаратами.
Особливу увагу в межах дослідження приділили німесуліду, який широко застосовують у клінічній практиці. SALT охопило 52 центри трансплантації у семи європейських країнах і понад 227 мільйонів мешканців.
У роботі оцінювали випадки гострої печінкової недостатності, що завершилися трансплантацією, та зіставляли їх із даними про популяційне використання НПЗП і парацетамолу. Для аналізу брали відомості про продажі препаратів, а результати подавали у вигляді частоти випадків на мільйон років лікування та на мільярд визначених добових доз.
До аналізу включили 9479 пацієнтів, які перебували в листах очікування на трансплантацію печінки. Переважна більшість із них мала хронічну печінкову недостатність, тоді як 600 випадків стосувалися гострої печінкової недостатності. У частини пацієнтів причина ураження печінки була чітко встановлена й не потребувала подальшого аналізу медикаментозного анамнезу.
Серед клінічно нез’ясованих випадків у 187 пацієнтів був задокументований прийом щонайменше одного препарату в 30-денному вікні до індексної дати. Із них 40 випадків пов’язували з НПЗП, а 147 — з іншими ліками. У групі пацієнтів із гострою печінковою недостатністю, асоційованою з НПЗП, приблизно дві третини становили жінки, середній вік був 43,9 року, а більшість цих пацієнтів згодом отримали трансплантат.
Серед НПЗП, які найчастіше фігурували в анамнезі, були:
- ібупрофен;
- німесулід;
- диклофенак;
- кетопрофен;
- напроксен;
- целекоксиб;
- кеторолак;
- етодолак;
- індометацин;
- ніфлумінова кислота.
У частини пацієнтів одночасно застосовували інші препарати, зокрема парацетамол. Також у дослідженні окремо розглядали випадки передозування, більшість із яких була спричинена саме парацетамолом.
Сукупна частота гострої печінкової недостатності, пов’язаної з усіма НПЗП, становила 1,59 випадку на мільйон терапевтичних років. Статистично значущих відмінностей між окремими препаратами класу не виявили. Для найбільш уживаних НПЗП точкові оцінки не виходили за межі 10 випадків на мільйон терапевтичних років, а верхні межі довірчих інтервалів здебільшого залишалися низькими.
Для німесуліду частота становила 1,88 випадку на мільйон терапевтичних років. Цей показник був нижчим за відповідні точкові оцінки для ібупрофену та целекоксибу. Водночас різниця між окремими НПЗП не досягла статистичної значущості, тож отримані дані узгоджуються з прийнятним профілем печінкової безпеки німесуліду в реальній клінічній практиці.
Для парацетамолу частота гострої печінкової недостатності була вищою як при застосуванні в терапевтичних дозах, так і з урахуванням усіх випадків передозування. У матеріалах дослідження також зазначено, що серед препаратів, виявлених у випадках гострої печінкової недостатності без участі НПЗП, найчастіше траплявся парацетамол, далі — психолептики та антидепресанти.
Отже, за результатами SALT гостра печінкова недостатність, що потребувала трансплантації на тлі прийому НПЗП, є рідкісною подією. Отримані дані не показали суттєвих відмінностей між окремими представниками класу, а для німесуліду підтвердили сприятливий профіль печінкової безпеки порівняно з більшістю НПЗП.