На науково-практичній конференції в Черкасах обговорили сучасні підходи до діагностики та лікування системних інфекцій сечовивідних шляхів, зокрема пієлонефриту, у пацієнтів із коморбідними станами.
19 червня в Черкасах відбулася науково-практична конференція «Зустріч на Дніпровській Рив’єрі нефрологів та урологів» з онлайн-трансляцією. Однією з ключових тем стали сучасні підходи до ведення хвороб нирок і сечовивідних шляхів у пацієнтів із супутніми захворюваннями.
У доповіді заслуженої лікарки України, завідувачки кафедри нефрології та нирковозамісної терапії НУОЗ України ім. П.Л. Шупика, д.мед.н., професорки Стелли Вікторівни Кушніренко йшлося про системні інфекції сечовивідних шляхів із наголосом на пієлонефриті. Було зазначено, що за класифікацією Європейської асоціації урологів (EAU) 2025 року до системних інфекцій належать пієлонефрит, гострий простатит і уросепсис.
Для пієлонефриту характерні:
- підвищення температури тіла понад 38 °C;
- озноб;
- біль у боці;
- прояви інтоксикації, зокрема нудота або блювання;
- болючість у реберно-хребтовому куті.
Якщо інфікування відбувається висхідним шляхом, у пацієнтів можуть також бути типові симптоми циститу. Окрему увагу слід приділяти вагітним із гострим пієлонефритом, оскільки цей стан може мати несприятливі наслідки як для матері, так і для плода, зокрема підвищувати ризик передчасних пологів.
Клінічно локалізовані та системні інфекції сечовивідних шляхів відрізняються за спектром проявів. До локалізованих ознак належать дизурія, ургентні позиви, часте сечовипускання, інконтиненція, гнійні виділення з уретри та тиск або спазми внизу живота. Для системної інфекції більш типовими є лихоманка або гіпотермія, озноб, тремтіння, делірій, гіпотензія, тахікардія та біль або чутливість у реберно-хребтовому куті.
У резюме доказів і рекомендацій EAU 2026 щодо діагностичної оцінки пієлонефриту підкреслено, що в усіх випадках, крім аналізу сечі, слід виконувати посів сечі з визначенням чутливості до антимікробних препаратів. У дорослих із системною інфекцією рентгенологічні методи застосовують вибірково. Додаткове візуалізаційне обстеження, зокрема спіральну комп’ютерну томографію без контрастування, проводять за збереження лихоманки після 48-72 год лікування або за підозри на ускладнення, наприклад сепсис.
Щодо лікування пієлонефриту, професорка Кушніренко наголосила, що для емпіричної пероральної терапії рекомендовані фторхінолони та цефалоспорини. До схем із внутрішньовенним введенням антимікробних препаратів належать фторхінолони, аміноглікозиди, цефалоспорини та пеніциліни розширеного спектра дії. Карбапенеми пропонують лише пацієнтам, у яких ранні результати посіву свідчать про мультирезистентні мікроорганізми.
Під час вибору антибактеріального засобу важливо враховувати не лише властивості препарату, а й збудника та особливості пацієнта. Значення мають шлях введення, можливість ступінчастої терапії, створення достатньої концентрації в нирках і сечовому міхурі, біодоступність, режим дозування, безпека для дітей і людей літнього віку, а також імовірність побічних реакцій і формування резистентності.
Емпіричні пероральні схеми при пієлонефриті, наведені в рекомендаціях EAU 2026, включають такі варіанти:
- ципрофлоксацин 500-750 мг 2 рази на добу протягом 7 діб;
- левофлоксацин у стандартному дозуванні 500 мг перорально 1 раз на добу або у високій дозі 500 мг перорально 2 рази на добу протягом 5 діб;
- триметоприм/сульфаметоксазол 160/800 мг 2 рази на добу протягом 14 діб;
- цефподоксим 200 мг 2 рази на добу протягом 10 діб;
- цефтибутен 400 мг на добу протягом 10 діб.
Якщо триметоприм/сульфаметоксазол застосовують емпірично, перед початком терапії слід ввести початкову внутрішньовенну дозу парентерального антимікробного препарату тривалої дії, наприклад цефтріаксону.
Ципрофлоксацин описується як фторхінолон бактерицидної дії, що пригнічує реплікацію ДНК шляхом інгібування бактеріальної ДНК-топоізомерази та ДНК-гірази. Препарат активний щодо більшості грамнегативних бактерій, частини грампозитивних збудників і деяких внутрішньоклітинних патогенів, зокрема хламідій. Серед чутливих мікроорганізмів називають представників Enterobacteriaceae, Escherichia coli, Salmonella spp., Shigella spp., а також Neisseria.
Спектр дії ципрофлоксацину також охоплює аеробні грампозитивні бактерії, зокрема стафілококи, стрептококи, Listeria monocytogenes, Corynebacterium spp., Chlamydia та плазмідні форми бактерій. Згадується активність препарату щодо патогенів, які продукують β-лактамази, а також збудників, резистентних до багатьох інших антибіотиків, сульфаніламідних і нітрофуранових засобів.
Абсорбція ципрофлоксацину в шлунково-кишковому тракті становить 60%, а прийом таблеток разом із молочними продуктами може зменшувати всмоктування. Препарат добре накопичується в ряді тканин і біологічних середовищ, швидко всмоктується, а максимальна концентрація в крові досягається через 1-2 години. Виводиться переважно із сечею в незміненому вигляді, частково у вигляді метаболітів, а також із калом.
Також зазначено, що ципрофлоксацин може підвищувати концентрацію теофіліну та метотрексату в плазмі, зменшувати кліренс кофеїну та посилювати антикоагулянтну дію варфарину.
У схемах парентеральної емпіричної терапії першою лінією вказано фторхінолони, зокрема ципрофлоксацин 400 мг 2 рази на добу, а також цефалоспорини, серед яких цефтріаксон у стандартному дозуванні 2 г/добу внутрішньовенно або 2 г внутрішньовенно 2 рази на добу. Як другу лінію розглядають цефепім і аміноглікозиди, зокрема гентаміцин та амікацин. Окремо підкреслено, що цефотаксим і аміноглікозиди не вивчалися як монотерапія при гострому пієлонефриті, а для цефтріаксону рекомендовано вищу дозу, ніж та, що була досліджена.
За наявності ранніх результатів посіву, які вказують на мультирезистентні мікроорганізми, можуть бути розглянуті іміпенем/циластатин, меропенем, цефтолозан/тазобактам, цефтазидим/авібактам або цефідерокол.
Серед переваг ципрофлоксацину названо високу бактеріологічну та клінічну ефективність, активність щодо більшості грамнегативних бактерій, внутрішньоклітинних патогенів і багатьох грампозитивних мікроорганізмів, а також постантибіотичний ефект. Пероральна форма має високу біодоступність і за ефективністю не поступається парентеральній, що дає змогу застосовувати ступінчасту терапію та зменшувати витрати. Препарат також проникає крізь біоплівки, а резистентність до нього формується повільно.
У матеріалі згадано й препарат Ципролет® виробництва Dr. Reddy’s, який присутній на українському ринку 25 років і має доведену терапевтичну еквівалентність оригінальному ципрофлоксацину. Для лікування пієлонефриту його призначають перорально в дозі 500-750 мг 2 рази на добу протягом 7 діб. Водночас у супровідній інструкції зазначені й інші показання, зокрема інфекції нижніх дихальних шляхів, хронічний гнійний отит середнього вуха, загострення хронічного синуситу та гонококова інфекція сечового тракту.
Препарат не застосовують у разі підвищеної чутливості до діючої речовини, інших фторхінолонів або допоміжних компонентів. Вагітним фторхінолони, зокрема ципрофлоксацин, не призначають. Дозування Ципролету визначають залежно від показання, тяжкості та локалізації інфекції, чутливості збудника, функції нирок, а в дітей і підлітків — також з урахуванням маси тіла.
Отже, ефективне лікування пієлонефриту базується на ранньому розпізнаванні, мікробіологічному підтвердженні інфекції та обґрунтованому виборі антибіотика. Ципрофлоксацин залишається одним із важливих препаратів у цій групі завдяки клінічній ефективності та можливості переходу від парентеральної до пероральної терапії.
